Еліда (за мотивами оповідання Богдана Чехута)
Дорогі друзі, метою нашого проекту є відтворення мандрівок пластового гуртка, які відбувалися на початку минулого століття і викладені в збірці оповідань Богдана Чехута "Рідними плаями".
Ми спробуємо показати як виглядав маршрут мандрівників на сучасних картах, відслідкуємо, які елементи ландшафту та інші місцеві особливості збереглися до цього часу, а які втрачені. Запрошуємо прочитати наш пролог і обов'язково саме оповідання, яке написане в легкому сатиричному стилі і на декілька хвилин перенесе вас у часи безтурботної молодості пластунів 20-30-х років. Зверніть увагу, що оповідання побудовані на реальних подіях та з мандрівками, що відбували учасники пластового куреня "Червона Калина". Усі персонажі вказані в оповіданнях також є реальними. Зокрема у оповіданні "По морю, по морю" та "Еліда" ви можете зустріти згадки пластуна на псевдо "Баба". Саме так зверталися до майбутнього провідника ОУН друзі в рамках Пласту. І можливо відкриєте для себе іншого Степана Бандеру.
Сьогодні поговоримо про дуже цікавий маршрут із оповідання "Еліда", який стартував із Пластової оселі "Сокіл" поблизу села Гриньків Калуського району на вершини гір Середня та Висока, через хребет Ігровище на гори Сивуля і Попадя із завершенням на Маківці.
Орієнтовна схема маршруту:
Перша точка у цій подорожі вказується дуже завуальовано: “ще швидше, здавалося, завезла нас “Осмолода” на Сокіл”. Читач, ймовірно, спочатку подумає що йдеться про село Сокіл у Івано-Франківському районі. І хоча воно є також цікавим для мандрівників, але лежить обабіч нашої сьогоднішньої стежки. Автор розповідає про пластову оселю “Сокіл”, яка розташована в одноіменному урочищі біля гори Сігліс (“гострий ліс”).. Табори там почали проводитися з 1926 року, а з відновленням незалежності України це місце отримало статус табору-музею і визнано пам’яткою культурної спадщини України. Пластовий табір-музей “Сокіл” є найдавнішою і найславнішою оселею Пласту, він відіграв визначну роль у розвитку теорії і практики пластового табірництва.
Сокіл, 1926 р. Станиславівські пластуни поруч мешкальних куренів
Урочище “Сокіл”, де розташований табір, є ботанічною пам’яткою природи загальнодержавного значення, осередком реліктової для Карпат сосни звичайної. Назва гори (“Сокіл”) на думку окремих дослідників, утворена семантичним шляхом від апелятива сокіл – “висока прямовисна скала; гора”. Вона вказує на форму гори. Також, є версія, яка пояснює назву гори від назви потічка, що протікає поруч.
Урочище Сокіл
Першою горою на маршруті наших героїв була г. Середня - 1639-метрова вершина українських Карпат, яка знаходиться в межах Горганського гірського масиву. Гора Середня разом з кількома сусідніми вершинами — серед яких гора Дальня (1508 м) — утворює невеликий хребет за назвою Заплата. Хребет простягається від Середньої на північ/північний захід.
На південному заході від гори розкинувся масивний хребет Ігровище з вершинами Висока (1803,6 м) та Ігровець (1804,3 м). Між горами Середньою і Високою розташована низька сідловина, до якої примикає полонина Середня, де, ймовірно, могли ставати на ночівлю наші герої. Гора Висока, через яку пролягав маршрут оповідання є однією із найпомітніших вершин Горганського масиву. Вона щороку приваблює величезну кількість любителів активного відпочинку, котрі не бояться труднощів і завжди готові пройти досить нелегкий маршрут заради незрівнянних краєвидів і незабутніх вражень. Східні та північні схили гори дуже стрімкі, тому і практично непрохідні. Сама ж вершина та її схили повністю «голі», вкриті жовтуватими кам’яними розсипами, і тільки місцями можна зустріти невеличкі «острівці» заростей гірської сосни. Нижче лінії осипищ схили вершини густо вкриті лісовими масивами. Гора Висока належить до хребта Ігровище, який також відомий популярною серед туристів горою Ігровець. Хребет Ігровище лежить у центральних Ґорґанах і має вигляд вигнутого півмісяця. Цікава назва хребта походить від слів «гра, ігровище». Вважається, що в цих місцях в язичницькі часи відбувалися культові ритуали і святкування. За народним переказом, свою назву Ігровець отримав через пастуха Кузьму. Він неподалік випасав отару і звабив дівчат, граючи їм на флоярі. Від цієї «гри» на музичному інструменті й пішла назва Ігровець. Мачуха обурених дівчат вбила пастуха. Його ім’ям назвали потічок Кузьменець, який тече під горою.
Далі в оповіданні зазначено, що наші герої попрямували на Сивулю. На хребті з назвою Сивуля є дві одноіменні гори - Велика Сивуля (1836 м) і Мала Сивуля (1818,5 м). Припускаємо, що пластуни пішли на Велику Сивулю, яка є найвищою горою масиву Ґорґан. Назва вершини вказує на колір гори, вкритої камінням, посивілим від лишайників. Скорочена назва від Сива Гора. За легендою, назва гори пішла від того, що тут знайшли посивілу від страху й неволі дівчину-королівну незвичайної вроди, яку схопили татарські ординці і довго тримали у неволі високо в горах і яка, завдяки гарячим молитвам до Бога, зуміла вирватися з лабет смерті й вижити на схилах Сивулі.
Вид на Сивульський хребет з гори Ігровець: (зліва направо) віднога Менчіл, Мала Сивуля, Велика Сивуля, Лопушна, Боревка.
Продовжилась насичена мандрівка наших пластунів горою Попадя (1740 м), в околицях якої вони мали пригоду з водою. І на той час ця гора мала дуже цікавий статус - на ній проходив кордон між Польщею та Чехословаччиною до 1939 року.
Кордонний стовпець на міжвоєнному польсько-чехословацькому кордоні, який дотепер зберігся на Попаді.
Також в непоганому стані на Попаді залишилися окопи часів Першої Світової війни.
Завершальною точкою подорожі у оповіданні є гора Маківка у Львівській області. Ця гора є місцем запеклих боїв 29 квітня — 4 травня 1915 року легіону Українських Січових Стрільців (семи сотень першого та другого куренів у складі 55-ї піхотної австрійської дивізії Ігнаці фон Фляйшмана) з російськими військами генерала Альфтана, що мали кількісну перевагу. У результаті героїчної оборони Маківки повністю зірвались стратегічні плани російського командування. Здобуття вершини, що планувалось 29 квітня, здійснилось лише 4 травня, при цьому були використані всі наявні резерви. Внаслідок величезних втрат російські війська не змогли продовжити наступ і через тиждень змушені були поспішно відступати перед австрійськими підрозділами, що підійшли. Особливою мужністю під час боїв за Маківку відзначились частини Українських Січових Стрільців, що в подальшому відобразилось у народній пам'яті. У 1920-х роках члени УВО, а згодом ОУН започаткували встановлення хрестів полеглим за волю України поблизу центральної вершини Маківки. У 1930-х українська молодь розпочала масові паломництва на «горбочок» на Маківці, серед них були і наші пластуни. Уважний читач дуже здивується - від Попаді до Маківки близько 120 кілометрів горами, невже пластуни цю всю відстань пройшли пішки горами? І ми скажемо - так, дійсно могли! Активне пригодницьке мандрівництво є одним із стовпів українського скаутингу, тому такі насичені, довгі і неординарні маршрути є абсолютно не дивиною для пластунів. Як бачимо, подорож головних героїв проходила дуже цікавими місцями, тому сподіваємось що і сучасний турист візьме щось для себе і зможе виділити час на насолоду хоча б частиною цих об’єктів. Подорожуйте Україною, вона неймовірна!
Нижче подаємо текст самого оповідання:
Посилання на книгу знайдете тут.
ЕЛІДА
I хто тoмy винен, що він „здав матуру”? Був би собі жив i хліб жував, а тут зробили його „зрілим”, i він пішов у старші пластуни. Мало того, ще й на мандрівний табір зголосився, пригод шукати забажав. Ну, й пiшoв, а як це було, послухайте!
Пристав до нас на залізничній станції в Стрию. Невеличкий хлопчина з гарненьким, ще майже дитячим личком, дуже дбайливо зачесаний. Критично погпядали ми на його мініятурний наппечник, а Гриць, харчовий i санітар в одній особі, просто сказав, що в нього xapчiв i на два дні не вистачить. Але булава махнула рукою, мовляв, нехай іде, нехай „вироблєссі!”') .
Пoïзд на Брошнів рушив, мандрівний табір почався.
У вагоні гуділо, мов у вулику. Кожний про щось говорив, один одного хотів перекричати. Юнацька радість розпирала груди, простору — простору бажалося. А хлопчина сидів co6і тихенько й ледве помітно усміхався.
Буває, що навіть найбільший гамір чacoм paптoм припиниться i на хвилину зaпaнyє дивна тишина. Отак i в нaшoмy вагоні якось на хвилинку всі замовкли.
У той момент з кутка, де сидів хлопчина, поплили тихі тужливі звуки. Уci глянули туди. Bін держав у руках маленьку сопілку i грав. Ніxтo йомy не перебивав, ycі слухали, а як скінчив, звідусіль посипалися похвали. - „Вираблєссі”, будуть з нього люди! - була загальна дyмкa.
Швидко прибули до Брошнева, а ще швидше, здавалося, завезла нас „Осмолода”’ на Сокіл. Звідтіля почались вже мандри. Середна, Висока, Ігровище, Сивуля... Короткі слова-назви, а скільки в них змісту, скільки споминів, вражень!
Гeй, молодосте наша!
Уже на початку мандрівки ми зaпpимітили, що хлопець навіть найменший відпочинок використовує на докладне причісування волосся і на... мащення обличчя кpeмoм „Еліда”. Чepeз те вже першого дня мандрівки прозвали його „Елідою”. Трохи з нього кепкували, тpoxи дратували, aлe він преспокійно робив своє. Завжди тихенький, в розмови не втручався, тримався трохи збоку. Тільки під чac вечірньої ватри, як на хвилину робилося тихо, витягав сопілку і грав. Якоїсь там нoчі прийшла на Еліду чepгa держати стійку. У наказі призначено вставання на четверту вранцi. Піcля ватри й вечірньої молитви глибока тиша сповила табір.
Різкий свисток пронизав темряву нoчі. За кілька секунд уже ревів знадвору Мортик: — „Збірка на ру- ханку!”
Ми, немов ошпарені, схоплювалися з теплих леговищ. Напомацки штовхаючи один одного, швидко стягали з себе нічну одежу, щоб у підштанцях вийти на руханку. Холод карпатської нoчі пронизував нас аж до костей, кожний дзвонив зубами і підскакував, мов навіжений, щоб poзігрітиcя. Мортик уставляв нас до вправ.
Дуко, як звичайно, на руханку не вийшов. Лежачи вигідно в шатрі, він збагнув, що тут щось не те...
- Гeй, Мортику, чи ти здypів серед нoчi руханку заводити?
Нам ycім почaлo теж у головах прояснюватись. Справді, глуха нiч, темрява, а ми, мов балетниці, перед Мортиком вигинаємося...
- А котра ж то година? — спитав Мортик.
- Друга! — відповів з шатра Дуко.
Тут уже порядок попсувався, кількоро скочило й coбі до годинників, заблимали лямпи. Уcі однозгідно ствердили, що друга!
- А в мене по четвертій, — заявив спокійно Медвідь.
Ясно — хтось із стійкових пересунув годинник на дві години наперед.
- Стійкові, виступити! — скомандував Мортик. Стійкові виступили. Поглядас Мортик на стійкових.
- Босняк, Баба, Медвідь, сама статечна братія, неможливо, щоб вони таке „стругнули”!
- Еліда, то певно ти! — каже Мортик.
- Я! — була коротка відповідь.
- Нащо ти пересунув годинник?
- Я спати хотів.
Станеш до карного звіту! При звіті Мортик довго картав i повчав Еліду, а за кару поставив його наступної ночі знову на стійку. Та, щоб іcтopія не повторилася, наказав, що Еліда буде сторожити останнім, а вранці вcіх збудить. I знову нічна тишина запанувала над табором...
- Гей, Мортику, вже пів до восьмої, а табір ще спить! - гукав хтось біля шатра.
Сонце вже високо піднялося, під шатрами ставало душно. Мортик схопився, мов ошпарений.
- Збірка! — зверещав нелюдським голосом.
Bcі, що повибігали з шатер, побачили таку картину: біля напівпогаслої ватри скручений у клубок спав сном праведника Еліда, коло нього в траві лежало дзеркальце, гребінець i крем „Еліда”. Мортик потряс ним, мов грушею.
- Що ти робиш?
Еліда протер здивовані очі, позіхнув i сів.
- Держу стійку, — сказав і почав преспокійно чесатися.
- То це така стійка, що через неї цілий табір заспав?
- Вали в пику! — гукнув демонстраційно (на пострах!) Дуко, що також виліз із шатра.
- Іди co6i, Елідо, на всі чотири ватри, нехай тебе більше не бачу! — репетував Мортик.
- Ей, Мортику, Мортику, чекай, так не можна! - заперечив Дуко. - Куди ж ти його тут, серед лісів, проженеш? Та ж він додому не потрапить!
Уci притакнули. Не було ради, треба було далі тягти Еліду з собою, поки не дійдемо до людей. Табір рушив. 3 верху на верх, а з бору в 6ip дійшли ми до Попаді. Недалеко iï верху, там, де царюють жереп- ник i цекоти, прийшлося ночувати. Ми отаборилися, Еліда чесався, а кухарі пішли по воду. Незабаром вернулися з сумною вісткою, що води нема. А сонце вже заходить. Мортик занепокоївся:
— Хто має воду? — спитав. Виступив Когутик. У нього була повна пляшка води. Мортик узяв пляшку й ypoчисто передав iï Грицеві, харчовому й санітареві в одній особі.
- На, сховай воду в аптеці на всякий випадок. Hiкому не можна ïi пити! А тепер розходимося на всі сторони шукати води. Ти, Елідо, залишися пильнувати табору, бо ще де-небудь загубишся!
Ми приглянулись до мапи, де було позначено кілька потоків у цій околиці, i, набравши з собою всякого посуду, розійшлися. У таборі залишився сам Еліда. За якої півгодини почали вертатися наші стежі. Bci говорили те саме: нема води! Потічки a6o повисихали a6o протікають глибоко, привалені цекотами, прикриті зверху покрученим гіллям жерепника. А землю вже прикривала ніч.
- Годі, ночуємо без води! — вирішив Мортик.
I в цей момент погане прочуття спокусило його перевірити аптеку. Когутикова пляшка була порожня!.
- Елідо, ти випив воду! — гукнув.
- Hi!
- А де ж вода?
- Нема.
- Так ти випив!
- Не випив, 6o було заборонено пити.
- А що ж ти зробив з нею?
- Умив co6i „лице”.
- Пощо ж ти мив лице - громом гримів Мортик.
- А як же я міг втерти крем у спітніле й запорошене лице? — невинно запитав Еліда. — Я ж думав, що коли вода в аптеці, то вона призначена для косметичних „цілей”.
Тоді Мортиком затрясла трясця, oчi стали стовпом, кулаки затиснулися, зy6и заскреготали. Ми всі ахнули...
- Ой, уб'є, уб'є Еліду! — зойкнув котрийсь.
Та наш страх тривав тіпьки одну мить. Мортик обернувся i важкими кроками, мoв ранений звip, побіг у лic. Bci зідхнули з полегшанням.
- А все-таки пластун зберігає рівновагу, — хтось пробував філософувати. Пpo воду й про Еліду більше мови не було. Скоро полягали.
Важка була нiч. Препогане самопочуття, коли в устах cyxo, мов на пустелі. Місяць уповні якимсь сухим жовтим світлом заливав величну панораму гip. Густа мpякa залила молоком звори, а на верху Пoпaдi бі- лів вампиром кордонний стовп. Тихо, мертвецьки тихо...
Уранці швидко зліквідували табір i пустилися в долину. Десь під ногами журчав завалений цекотами по- тік, однак треба було йти з годину, поки він нарешті вибрався наверх. Ще кількасот кроків далі ми знай- шли відповідне для відпочинку місце. Отут i почалася сцена, яку можете уявити, коли читаєте, як Мойсей добув жидам воду на пустині.
Братство воду пило — ні, не пило, а жлуктало! А потім милися й пили, купалися й пили, наливали пляшки й пили, варили й пили, їли й пили, пили! А Еліда? Він насамперед мився, потім чесався, потім мастив обличчя кремом, а наприкінці — пив.
На Маківці кінчалася наша мандрівка. У день свята-поминок, коли всіма плаями посунули на гopy, на стрілецьке кладовище, 6araтoтиcячні маси народу, Еліда встав раніше всіх. Ми знайшли його в кущах вільшини за шатрами. Як звичайно, був зайнятий своєю туалетою. Але дивніше те, що за другим кущем біля нього чепурився отой завжди зрівноважений Гриць, харчовий i санітар в одній особі. Сьогодні він був непритомний. Весь час дивився в дзеркало, причісував своє щетинясте волосся i кілька разів голився. Злі язики казали, що він навіть в Еліди крему позичав. Це він так, сердега, Ірину на Маківці стрінути сподівався...
Увeчopі була прощальна ватра. На ватру ми запросили цілий Стрийський Kіш. I коли після промов, спі- вів, жартів та вибухів перлистого cміxy зробилося тихо, ненадійно на пеньку появився Еліда. 3 його сопілки поплили тyжливі звуки... Bcі слухали, мов заворожені, а коли скінчив, бурхливі оплески були йому нагородою. Таки взяв за серце товариство...
Уранці в останньому наказі Мортик проголосив, що Еліда відходить від нас.
- Залиши йoгo, Мортику, — хтось на магався обороняти Еліду . — „Вiн вираблєссі”.
Мортик був невблаганний. Еліда пішов. Не промовив ні слова, ні з ким не пoпpoщався. Тільки в очах перлинами заблищали дві слізки...
